ОСЬ ЧОМУ Я ЗАЛИШАЮСЬ
Своїм виникненням проєкт завдячує партнерству Миколаїв-Данія - багатогранному та динамічному альянсу, який був укладений на прохання президента Зеленського навесні 2022 року і наразі охоплює багато сфер: фізичну та соціальну інфраструктуру, енергопостачання, розвиток приватного сектору, водне та сільське господарство, а також культуру, молодь, громадянське суспільство та реабілітацію населення. Герої, які щедро діляться своїми історіями для проєкту, - мешканці Миколаєва, представники різних професій, різного віку та статі. Усім їм було запропоновано дати відповідь на питання, чому вони залишилися в Миколаєві в той час, коли ворог стояв біля воріт міста.
Павло Петрович Олійник
Я майстер спорту з боксу. Востаннє виходив на ринг минулого року, потім вставив нові зуби і сказав: усе, на ринг більше не виходжу, дорого! Це я до того, що попри велику кількість роботи не відчуваю втоми. Інколи навіть заряджаю своєю енергією молодших колег.
Мені страшно за власну бригаду, бо я несу відповідальність за неї. Якщо з ними щось станеться, не уявляю, як дивитимуся в очі їхнім близьким. Але колеги вже з досвідом — минулого року працювали над відновленням енергосистеми, — ми діємо злагоджено, фізичних навантажень не боїмося, хоча й доводиться виконувати свою роботу під дощем, снігом, ворожим вогнем.
Ми ходили мінними полями, неодноразово потрапляли під обстріли. Якось нашу машину посікло мінами. Також потрапили під обстріл касетними снарядами: тоді я крикнув своїм „лягай!“, і ми всі по- ховалися під машиною. Двох колег було поранено (вони вже відновилися), але ми вижили — це го- ловне. Так працювати було складно, проте тим, хто в окопах, у сотні разів складніше. В окопах — воїни. Енергетики теж воїни — воїни світла.
Миколаїв встояв завдяки людям, які стали на його захист. А ми, енергетики, піклуємося про те, щоб у цих людей було світло».
Ганна Трохименко
З 25 лютого я готувалася до зустрічі з ворогом — вчилася стріляти, кидати гранати. Але, на щастя, росіян змусили відступити від Миколаєва. І я почала працювати у гуманітарному центрі, який відкри- ли у нашому університеті. Відтоді знаходжу ліки і все необхідне та розвожу тим, хто потребує допомоги.
За цей час мені нерідко було страшно, але найбільше — коли після обстрілу в мого батька стався інсульт. Була комендантська година, але я побігла до нього — вони з мамою живуть недалеко від мого будинку. Дорогою боялася не обстрілів, а що мене затримають за порушення комендантської години і тато помре, поки поліцейські з’ясовуватимуть, хто я і чому бігаю вулицею. Тато помер наступного дня. І той вечір я пам’ятаю досі.
Після того була контужена — коли працювала на роздачі біля нашого університету і стався приліт. Коли розвозила ліки, потрапила під особливо сильний обстріл. І вже після тої ситуації вирішила побе- регти себе заради дітей.
Певно, я не буду оригінальною, але скажу: місто — це люди. Тож Миколаїв врятували саме вони — небайдужі люди, які на початку повномасштабного вторгнення зібралися разом. Завдяки їм вистояло не тільки наше місто, але й уся країна».
Григорій Черемушев
«До війни я не готувався і покидати місто не збирався. Причина одна: це мій дім. Початок повномасш- табного вторгнення був суцільною плутаниною. Спробував записатися до тероборони, проте мене не взяли. У військкомат навіть не намагався потрапити — маю інвалідність з дитинства. Але я дуже хотів приносити користь і шукав собі заняття. На третій день повномасштабної війни я його знайшов.
Мені підказали, що один підприємець потребує робітників, які б виготовляли протитанкові їжаки. Працювати зі зварювальним апаратом я вмію, тож пішов варити. У березні ми зібралися творчою групою й почали давати концерти. Хтось співав, хтось танцював, хтось читав вірші. Ми виступали перед військовими, пізніше — перед переселенцями з окупованих територій. Спершу було ніяково: ну які концерти, коли у місто кожного дня прилітає? Але після того, як одна переселенка подякувала нам, усі сумніви відпали.
Коли прилетіло у мій рідний театр, я був удома. Наступного дня ми разом з колегами пішли розчища- ти уламки. Гадаю, що у цьому і був секрет того, чому Миколаїв вистояв. Бо містяни, які не виїхали, об’єдналися. Вони настільки швидко поставили життя на воєнні рейки, побудували оборону, що стало зрозуміло — наш дім вистоїть».
Дан Фрич
До щоденних обстрілів звикаєш, але все одно страшно. Якось на роботі я почув вибухи. З другого поверху кинувся сходами вниз. Зрозумівши, що це касетні бомби, я прискорився так сильно, що з останніх сходинок просто скотився.
Восени 2022-го я дізнався про один молодіжний проєкт. Побував на заходах, почитав про нього, так і зацікавився молодіжними рухами. Ми зібралися командою з чотирьох людей і, оскільки у Миколаєві навіть до війни не було молодіжного центру, вирішили його створити. Перший захід провели через одинадцять місяців — як для війни, це швидко.
Чому вистояв Миколаїв? Він зробив це у першу чергу завдяки ЗСУ, а потім — завдяки звичайним містянам, допомозі підприємців та закордонній підтримці».
Андрій Цегельний
З колегами ми багато чого пройшли. Якось треба було відновити лінію електропередач завдовжки три кілометри. Ми заїхали на локацію, все зробили. Потім прибули військові та з подивом розпитували нас, як ми потрапили туди. Виявилося, що навколишні поля були заміновані. Назад ми поверталися власним слідом — аби не підірватися. Іншого разу росіяни стріляли по нас, наче ми мішені у тирі. Але навіть після такого я не жалкував, що залишився у місті та продовжив виконувати свою роботу.
Росіяни зайшли у Херсон несподівано, використовуючи великі сили. У Миколаїв вже полізли невеликими групами. Якби була навала, жителі просто не встигли б згуртуватися. Однак людям вдалося об’єднатися. Усі допомагали всім. Коли ми проїздили повз військових, багато хто з них питав, чи потрібна нам допомога. Ось це відчуття плеча і врятувало місто».
Анна Куркуріна
У мене нічого немає — ні будинку, ні квартири. Але я зібрала гроші і купила машину для стерилізації тварин. Попросила свого друга-фотографа допомогти. Відтоді ми виходимо на відлов тварин разом. Без ловця ніяк — у стресі тварини бояться людей, тому спіймати їх складно. Одного разу мій друг евакуював алабая — велетенського сірого собаку, схожого на вовка. Я кажу: не треба йти до нього, це небезпечно. Але друг не послухав і пішов. Він розмовляв із псом як з людиною, наговорив купу при- ємностей, ледве не цілував його. І врешті виніс собаку з дому, в якому той знаходився, на руках.
У Миколаєві народилося багато видатних особистостей. Певно, із земної кори, на якій стоїть місто, йде потужна енергія. Гадаю, вона разом із силою народу і допомогла Миколаєву встояти. Серед моїх знайомих є різні люди: спортсмени, поліцейські, бандити. У мирному житті вони можуть недолюблювати одне одного, але все рівно об’єдналися, аби захистити дім від небезпеки. Такого єднання я ніколи не бачила»
Христя та Ігор Дмитриченки
«Перед початком вторгнення ми планували велику подорож на автодомі. Маршрут був розписаний на два роки. Подорож мала розпочатися 28 лютого. Але не склалося. 24 лютого, коли над нашим будинком уже літали українські винищувачі, ми закинули речі в машину і були готові їхати. Проте перед цим хотіли зустрітися з батьками для сімейної наради. Вони запізнювалися, тож ми чекали. А потім нас перемкнуло: ми зрозуміли, що не хочемо їхати, що хочемо боротися за рідне місто.
Наш друг створив чат, у якому миколаївці гуртувалися та допомагали місту. Одного разу він повідо- мив, що у лікарні багато поранених і туди треба завезти туалетний папір та цигарки. Ігор, мій чоловік, витратив усю зарплату на те, щоб закрити запит. Так почалося наше волонтерство. Спочатку розвозили невеликі замовлення, намотуючи містом по 200 кілометрів та відвідуючи по 40 точок на день. Ми не зупинялися на одному місці довше ніж на три хвилини — аби не потрапити під обстріл. Відтоді не зупиняємося взагалі.
Миколаїв вистояв завдяки Херсону, в якому полягло багато наших воїнів. Наша 79-а бригада була ак тивна з 2014 року. Ті, хто служили в ній, на початку повномасштабного вторгнення знову взялися за зброю, ставши добровольцями. Багато з них полягли. Багато хто продовжує воювати, багато хто загинув. Гадаю, майже у кожного миколаївця є знайомі, родичі чи друзі, яких забрала війна. Тому ті, хто за- лишилися у місті, ті, хто не здулися, хто волонтерить, роблять це заради них. Інших варіантів у нас не було і немає».
Лариса Іванівна Зайченко
Я бачила, як небом носилися літаки, як росіяни обстрілювали танковий завод, лікарню моряків, як підірвали сусідній будинок. Але за себе я не боялася — навіть лежачи у лікарні, — тільки за дітей. Особливо коли побачила, як у нашому дворі російський вертоліт висаджує десантників. Майже рік ми з чоловіком, дітьми та онуками ночували у бомбосховищі, додому приходили на ранок. Від стресу донька почала заїкатися, а онук перестав розмовляти. Та коли росіян вигнали з Херсона, стало легше.
Я знаю усіх в окрузі, можна сказати, що я — голова району. Зі мною радяться сусіди, мені відкривають душу, приходять по допомогу. Коли багато хто з сусідів виїхав, я доглядала за будинком, щоб не було мародерства. Потім, хвора, лиса після хіміотерапії, розносила іншим пенсіонерам усе необхідне. Одна з моїх онучок, теж активістка, на День волонтера отримала нагороду від Кіма (Віталій Кім — голова Миколаївської обласної військової адміністрації. — Прим. ред.). Місто вистояло завдяки таким, як вона, завдяки тому ж Кіму, Дмитру Марченку (генерал-майор, керував обороною Миколаєва. — Прим. ред.) та нашим військовим, які вивезли оборону на собі».
Еліна Невальона
На початку війни Миколаїв обстрілювали дуже сильно. Кожного дня, о п’ятій ранку, в місто прилітали мінімум по 30 ракет. Але навіть тоді я не думала про від’їзд. Чоловіків не випускали, а одна я їхати не хотіла: не уявляю, як би жила за кордоном, знаючи, що близькій людині тут кожної хвилини щось загрожує.
11 березня мій дім обстріляли. Вибухи я почула дивлячись кіно на дивані. Вибігла у коридор, кричала, бо бачила у вікно, як у дворі починається пожежа. Після я довго не могла отямитися: перед сном плакала, кожної ночі снилися жахи. Уже влітку знову потрапила під обстріл — коли з колегами роздавала гуманітарку. Певно, я б знову злякалася, але взяла себе в руки, бо мала дбати про тих, хто стоїть у черзі за цією допомогою. Були й моменти паніки, коли здавалося, що на Миколаїв чекає доля Маріуполя. Але я не піддавалася настрою, знаходячи ресурс у роботі та колегах, з якими постійно спілкувалася. Взаємодія з іншими дає зрозуміти, що ти не сам, що в місті повно таких, як ти. Власне, тому я вважаю, що Миколаїв вистояв завдяки людям та організаціям, які допомагали всім, хто цього потребував. Ну і, звичайно, завдяки нашим військовим. Ми маємо дякувати їм кожного ранку».
Костянтин Даниленко
«У лютому 2022 року я знаходився у Кривому Розі, на навчаннях. Коли почалася війна, поїхав до сім’ї у Миколаїв. Уже там узявся за роботу. Про те, щоб виїхати з міста, я навіть не думав. Рідні теж виїжджати не захотіли, аби не лишати мене самого.
Коли ти працюєш, треба мислити раціонально і чітко виконувати свої обов’язки. Але інколи й рятувальникам буває складно морально. Якось з-під завалів ми діставали підлітка. У мить прильоту по будинку він лежав на ліжку. На його ноги впали бетонні плити. Ми витягали його чотири години, після чого я вирушив на інший виклик, де з-під завалів діставали вже мого колишнього колегу Павла. Приїхав, коли його підняли на поверхню. Павло був мертвий, підліток помер у лікарні за декілька годин. Той день я запам’ятаю на все життя.
На початку війни місто зіткнулося з серйозними проблемами. Води не було. Пенсіонери не мали їжі, бо, щоб купити її, потрібно було виходити на вулицю. Про них дбали, і це було круто. Миколаїв вистояв завдяки його жителям. Ми згуртувалися як ніколи, одне одному допомагали. Навіть якби ворог потрапив у місто, мешканці билися б до останнього».